ПОГЛЯД МЕТЕЛИКА 17.01.2015 19:04

Цей коричневий плащ мені явно завеликий – розмірів на два. Рукави не закочуються, шкіра – мов залізо, до того ж, Анна, як ревнителька приватної власності, всіляко заважає мені бодай якось підігнати його по статурі, бурчить, що я не тямлю по-людськи обходитись з натуральною шкірою, обурюється, наче ця шкіра її власна, а не теляча. Оглядаючи мене з усіх боків, радісно прицмокує: «Гарна, любонько, гарна!», а сама тим часом спритно залазить в моє чарівне коротке пальтечко з хвацькою накидкою в червону клітку. В цій периферійній частині міста я ніде не бачу вітрин, тож доводиться вірити її нехитрим компліментам, які хтозна чи й варті уваги...

Я готова поділитися з Анною цією несподіваною радістю, якої чекала, здавалося, все життя, а в одну прекрасну мить побачила і пригорнула до себе («Беру!»), наче священну річ, яка належала мені в кращому з життів. Це пальто було в тому магазині єдиним (інакше ми б вирядилися, як близнючки!); його з Америки привезли моряки і здали в найближчий від вокзалу комісійний. (Може, це й дріб'язкова деталь, – але дивлюся на Анну й відчуваю, що пора вже «розводити рейки»: ще не вистачало нам, осоловілим від свободи і цього п'янкого міста, закохатися в одну й ту ж річ, рідну до нестями). Не те що мені шкода ділитися чимсь по-справжньому для мене важливим, просто боляче визнати, що Анна в моєму пальтечку справді має кращий вигляд: східна порода, нордичний характер, південний темперамент, нотка амбри... Як би не довелося поступитися потім її вмовлянням і відмовитись від нього назавжди заради Анни, яка проявила нечуване благородство, позичивши на цю покупку гроші, хоч одяг мали вибирати не мені...

Між тим, я завжди знала, що вона – вперта! Нема щоб пошукати очима готель, – дай їй покрасуватися в моєму пальті, й годі... Вона вчепилася в рукав і ниє, як розпещена дитина: «Ніколь, не будь такою черствою і дай пройтись у твоєму новому пальтечку. – (Найбільше мене приголомшила ця підозріла ніжність в її голосі!). – Ну, за що ти мене так ненавидиш?».

Я її люблю. Тому здаюся. Анна сяє здобутою трофейною радістю, я абстрагуюсь від гарячого приступу ревнощів і залюбки відображаю це нетутешнє світло. Збоку ми справді схожі на дрібних туристів, і це місто нам подобається все більше й більше...

Нам здавалось тоді: ми згубилися в часі. Байдуже, що то було: пізня осінь чи провесінь, кінець чи початок семестру, птахи вже відспівали або збираються лише заспівати, – але ж яка краса навколо! Місто, заковане в кам'яні лати, з теплим ароматом віденської і турецької кави, мудрим праслов'янським обличчям і гордою поставою зубожілого короля, який вперто не здається нікому в полон... Воно заступає собою все, до нього прив'язуєшся, як до надійного друга, і здається, що навіть зажерливі голуби заспівають зараз жайворами, таке-от діється навколо!

Ми зупиняємось біля маленького, затишного на вигляд готелю (вже четвертого у нас на шляху!). На порозі стовбичать двоє чоловіків. Курять. Привітно посміхаються. (Це й не дивно, бо все це місто, здається, невимовно радіє нашому візиту! Я почуваюсь тут не студенткою, а безтурботною школяркою. Мені хочеться грати ролі Одилій, Джульєтт та Ізольд, гратися цими доброзичливими посмішками городян, жонглювати ними, заготовляти про запас. Адже потім знову потягнуться нудні чорно-білі дні. І тільки Анна здатна продовжити в мені це свято, схиливши до чергової авантюри…Бо восени в університеті тільки-тільки починаються заняття. І найкраще, що можна придумати, – це змастити ніздрі силікатним клеєм, нагнати температуру круто відвареним гарячим яйцем, взяти в студентській поліклініці заповітного лікарняного листа і відправитися в подорож).

Солідний чоловік говорить нам:

– Дівчатка, а місць немає...

– Дуже шкода, – чемно відповідає Аня, у той час, як мої думки зайняті зовсім іншим.

– Ви здалеку?

– З Києва. Ми студентки. Хотіли б ознайомитися з славною архітектурою вашого старовинного міста.

– Місто справді гарне. Хоча й не наше... Ми в ньому також гості. Приїздити у відрядження доводиться часто, тож можу запевнити, що час для візиту — невдалий. Міжнародний форум, обласна конференція, спортивні змагання; готелі забиті, місця бронюються наперед…Добре, що у нас тут надійні зв'язки, –– він красномовно подивився на свого неговіркого супутника, який за весь час не проявив до нас жодного інтересу. — Якщо не заперечуєте, можемо організувати вам пару місць у цьому готелі – ближче до вечора...

– Будемо надзвичайно вдячні… Коли підійти?

– Десь о двадцятій годині.

Нарешті я дозволила собі розслабитися й перестала шукати очима готель, з цікавістю розглядаючись навколо.

– Сподіваюсь, ти не сприйняла всерйоз їхньої пропозиції? – спостерігаючи за мною якийсь час, хитро запитала Анюта, дістаючи із сумки улюблені «Мальборо». – Ні, якщо хочеш замість ковдри укритися вночі цим добрим дядечком, – то, будь ласка!.. Пригода може бути навіть цікавою. То як? Ризикнемо?

Побачивши мою ошелешену фізіономію, вона розреготалася й обійняла мене за плечі:

– Ні, дівчинко моя, твоя наївність безнадійна і невиліковна. Тебе не можна нікуди відпускати без охорони. Твоїм надійним охоронцем буду я. Клянуся захищати твоє «пінгвінство» завжди й усюди, доки не передам тебе в руки надійного і вірного принца. Ось так!

Щоб не нудьгувати, ми придумуємо ігри зі  словами, спритно жонглюємо метафорами й порівняннями, почуваючись набагато краще, ніж на нудних заняттях із марксистсько-ленінської теорії преси. Зі сміхом згадуємо наш ранковий «розчаруванс» у цьому місті, де висаджуємося на пероні о п'ятій ранку, сонні і щасливі, як приручені звірі. Навколо чорно від вороняччя. На автобусній зупинці – натовп чоловіків: дивних якихось, непривітних, похмурих (вони теж, мабуть, не виспались, причому хронічно). Немов знехотя, під'їжджає маленький, брудний, курний автобус. Нас (образно кажучи, жінок) тут лише дві. Але чоловіки, азартно атакуючи стару товстозаду маршрутку, грубо відтісняють нас від входу, швидко заповнюють собою всі місця, а ми, наполовину задушені, висимо на поручнях і потай мріємо вже не про огляд визначних пам'яток («яскравих вражень» нам цілком вистачає!), а про те, щоб втекти звідси в затишну якусь місцинку, де галантні офіціанти подадуть нам каву з коньяком.

Гуляючи в центрі, милуючись архітектурними пам'ятками – щасливими бабусями в обіймах дорослих внучат, ми вправляємось в асоціаціях і, щоб навіки поквитатися з тим першим негативним враженням, обираємо тему: «Чоловіки міста Н». За хвилину переконуємось, що вони справді схожі: а) на сірий, загиджений голубами дах місцевого обкому комсомолу; б) на синіх общипаних ворон, у яких на шкірі проступили «мурашки» – перші вісники внутрішньої свободи.

 Перебравши потім в ролі словесних мішеней майже всіх своїх спільних знайомих, втрачаємо азарт. Гра стає нецікавою.

– Ніко, ти ж пам'ятаєш Шахіна? Так от, треба якось знайти його в місцевому університеті. Він на якому курсі?

– На п’ятому, здається…

– Дійсно! Як ми не подумали! Він якраз і допоможе нам влаштуватися в готель або в гуртожиток до дівчат... Як тобі ідея?

Ідея була чудова, що й казати...

– Бачити Шахіна – не така вже й радість, – продовжувала вона. – Не люблю таких-от зарозумілих жевжиків, які тільки й думають, як би скористатись моментом. Їм байдуже, кого і як спокушати, аби дівиця була більш-менш… Як-от ми з тобою, – пожартувала вона. – До тебе, мабуть, теж чіплявся?

– Навряд чи це можна так назвати, – розсміялася я, дещо, проте, згадавши...

Обмірковуючи варіант з Шахіним, я вперше мала справу із повною відсутністю будь-яких асоціацій і зрозуміла, що зараз ось бездарно програю Анні гру. Крутився в голові запасний варіант промоклої сигарети, яку можна запалити лише палким жіночим поглядом. Але це ж примітивна асоціація. І взагалі – дурість якась, про яку й говорити не варто.

Раптом Анна зупинилась як укопана, зіниці її навіть розширилися від несподіванки. (А можна було б і звикнути до сюрпризів! Бо ж ця випадкова зустріч у нас сьогодні – не перша. Годину тому ми умудрилися зустріти тут викладача журналістської етики, якому довелося збрехати, що теж беремо участь у студентській конференції з довгою назвою, яку, на превеликий сором, навіть не згадали).

Шахін (звісно, це був він!) – як завжди, в своєму репертуарі: довгий шарф, богемний вигляд, тараторить без угаву невідомо якою мовою, не упускаючи жодної можливості продемонструвати нам незаперечні якості галантного інтелектуала. Хоча...У голосі його ледь помітно пролягає тінь дуже давньої – торішньої! – образи, нанесеної йому нами обома, по черзі...

Я чомусь згадую в цей історичний момент Шахіна іншого: вальяжного, літнього, якогось напрочуд рідного, в червоній футболці навипуск, діловитого до неможливості, що розсівся (нога за ногу!) в моєму кріслі і уважно вивчає поглядом ретельно замаскований слід від жагучого поцілунку одного невдатного мого кавалера, з яким швиденько довелося розпрощатись назавжди. Розмова в нас зав'язується невимушена: про улюблену професію і взагалі про життя. Він не намагається мені сподобатись, він просто мені подобається. Я відчуваю до нього все більшу дружню прихильність, природу якої можна було б пояснити, напевне, лиш явищем реінкарнації, яке дозволяє думати, що знайомі ми споконвіків і що в якомусь із життів він міг бути мені братом, батьком чи навіть сином (інакше звідки вона, ця всерозуміюча, всепрощаюча ніжність, звідки цей страх перед інцестом?). І даремно Анюта (з метою упередження рецидивів мого останнього трагічного кохання!) намагається довести, що дружба чоловіка і жінки – це нонсенс…Спілкуватись з ним не менш цікаво, ніж з Анною (яка щоразу вражає мене непослідовністю й паранормальною простотою мислення!), та часу на все катастрофічно не вистачає: мені конче потрібно дописати замітку в газету (де всі ми були на практиці), але ж не залишати отак напризволяще нашу відчайдушну суперечку з приводу фільмів Франсуа Трюффо, бо завтра уже вихідний…На його прохання я пишу адресу, малюю детальний план розташування нашого гуртожитку (якраз буде привід нам з Анною навести порядок в цьому тимчасовому притулку!) – і передчуваю переможне завершення цієї суперечки, учасникам якої явно бракує Анютиної ерудиції… Але Шахін зненацька розбиває благі мої наміри цілком звичною для нього (як з'ясувалось пізніше) фразою: «Думаю, ми з тобою непогано розважимось!». Я вимушено перериваю свій політ, якийсь час рука ще висить у повітрі, а потім я із садистським якимсь задоволенням розриваю повільно свій план, і так до дрібних шматочків. («Мабуть, це була б для тебе, Шахіне, надто довга, стомлююча і безрезультатна подорож»). 3 усього я найбільше запам’ятала його пронизливо холодний погляд й іронічне: «А що це в нас на шийці – бджілка вкусила?». – «Ви занадто допитливий, друже мій. І це не ваша турбота».

Смішно. Напевне, він нічого не пам'ятає. А якщо й пам'ятає – то так, в загальних рисах... Згодом ми продовжували спілкуватися, ніби нічого й не було. У переддень нашого від'їзду навіть запрошував мене на прощальну вечерю. Але якраз підійшов тролейбус, і мені (не без жалю!) довелося піти. Я ще довго відчувала на собі його погляд; він бентежив, пригнічував і окриляв...

Тим часом Анна (з якою в нього теж була подібна якась історія) переконалась, що в готель влаштуватися справді нереально, але в його друга є порожня квартира, а Шахін може взяти у нього ключі… «Друзі мають виручати друзів. А там вам ніхто не заважатиме. Заодно й відпочинете з дороги. То як?».

*****

Ну, як… Звісно, це добре, що дружба між «інь» і «янь» все ж можлива (теоретично!) – як пакт про ненапад у випадку війни, оголошеної іншою стороною...

Авжеж, ми зраділи. Після стількох скитань і поневірянь…Ванна. Кава. Вид із вікна. Затишний зелений дворик на тлі урбаністичних джунглів. Діти. Бабусі. Пісочок. Запах котлет із сусіднього вікна. Лоджія, врешті-решт, де можна спокійно покурити навіть уночі, коли запалена у темряві цигарка – це теж чиясь зоря...

– Коротше, Шахіне, давай дзвони другу...

З телефонної будки він виходить піднесений.

– Зустрінемося через годину в «Офелії». Там збирається вся наша братія, весь цвіт, – він, наче мимохіть, оцінив скептичним поглядом мій простецький дорожній прикид: плюс-мінус пару розмірів...

– Май на увазі, для світських раутів ми сьогодні не в формі. Так що, Шахіне, буде краще, якщо ти даси нам ключа, надряпаєш адресу, і все – ти вільний.

– Не переймайтесь… Вас ніхто не посміє зачепити навіть поглядом, якщо ви зі мною.

– Ти нас інтригуєш...

– Стараюсь як можу…Я весь до ваших послуг, милі дами. Куди йдемо?

Жваво розмовляючи і жартуючи, вони йдуть за три кроки попереду. Я, наче підібганий хвіст, мовчки виляю ззаду і відчайдушно гніваюсь на Анюту, котра як навмисне мене не помічає, позбавляючи світлих життєвих сил. Я злюсь на дрібного шахрая Шахіна, що прямо на очах краде мою подругу, вкутуючи її легким шармом богемного денді. З відчаєм дитини, в якої украли батьків (вірніше, яку покинули батьки, подавшись на веселу вечірку!), я дивлюсь на своє улюблене картате пальтечко, ще раз тверезо оцінюю цей недолугий на мені шкіряний плащ – і не вірю, що це все відбувається зі мною тут, в цьому дивовижному місті, втіленні гармонії й краси.

Дорогою ми заходимо в старовинну аптеку, антикварний магазин і католицький храм, де урочисто звучить літургія, а звуки органа прядуть із мене срібну ниточку і витягують над усі куполи, в тривожну невідомість. Шахін ніби ненароком торкається моєї руки і уважно розглядає мій профіль, наче збирається по пам'яті ліпити скульптуру. Я не знаю чому (я не знаю латини), але сльози котяться градом. Почуваюсь вакханкою, одаліскою, що увірувала в хресні муки Христа заради спасіння грішників й пішла за ним. Сил нема підняти руки і втерти сльози.

Ми виходимо на вулицю. Сонце сліпить очі. Я нічого не бачу. Сліпа, німа, глуха й безпомічна одаліска…Легка контузія лівої півкулі. Повний катарсис почуттів. Душевний апокаліпсис. Свобода. Апокаліптичний звір біжить на ловця. Нова клітка. Залізні грати. Завіса. Смерть…Мені світло й тривожно. Хтось тримає мене за ту печальну срібну ниточку, протягнуту через всі куполи.

Тепер уже Шахін крокує попереду нас вузьким тротуаром. Аня човгає поруч (її хлоп'ячі вихватки дратують саме в такі-от моменти!) й час від часу поглядає на мене, хмурячи розкішні чорні брови. Вона знає, що я ображена, але не розуміє чому. Зрештою, якщо звертати увагу на всі психологічні мотиви моїх почуттів – логіці прийде кінець; тож її турбує інше.

– Ми нікуди не підемо! – стиха каже вона. – Ні в кав'ярню, ні на зустріч з другом, ні на його квартиру. Дурна затія!..Ні, якби не ти, я пішла б. Мені байдуже. А з тобою – ні. Навіть не проси, – не дивлячись в мій бік, продовжує свій монолог. – От халепа! Втягнути тебе у таку авантюру!..Чуєш, Шахіне? – каже голосно. – Ми з Ніколь ні на яку квартиру не поїдемо!

– Ну, привіт! Як це не поїдете? Чому?

Вона спочатку просить закурити (мовляв, закінчилась вчорашня пачка сигарет, а поруч – жодного магазину).

– Чому? Бо ми до вас із щирими намірами, а ви з другом візьмете й зґвалтуєте нас, чого доброго, – жартує вона.

– Нащо ж ґвалтувати? – дивується він, виймаючи з кишені цигарки, і спокійно підносить Анні вогник запальнички. – Самі віддастеся...

Я, як жираф, починаю в'їжджати в тему й розуміти реально, що відбувається навкруг. Втім, Анюта не дозволяє моїм думкам розвинутись до якоїсь фобії й каже йому цілком серйозно:

– Словом, так, Шахіне, якщо ти справжній друг, запропонуй нам інший варіант. Знаєш, є такий неписаний студентський закон: допомагати своїм по-братськи…А ні – то ми й самі знайдемо вихід. Люди й на вокзалах живуть...

– По-вашому, це нормально, по-братськи? А що я скажу Віталію? Він же чекає нас. Давайте хоча б із ввічливості зайдемо в кав'ярню. Разом зметикуємо потім, як відкараскатися. Зробити це треба віртуозно, бо він мужик конкретний, жартувати не любить. І взагалі – ви мене так підводите! Хоча діло ваше: ні – то ні… Даю вам слово: я придумаю щось на ходу, культурно його відпроваджу, а потім разом підшукаємо вам готель.

– Два готелі, – пробубніла ледь чутно я. – Бо Анюта примудрилась забути в Києві свій паспорт. Нам треба влаштуватись у двох готелях за моїм паспортом…

– Добре, ходімо, – скомандувала Анна, – тільки затям, Шахіне: без фокусів. Ти – на нашому боці! Зрозумів? Решту я беру на себе. Розчарую твого друга так, що він сам буде радий нас позбутись. Повір мені. Вигляд у мене – якраз те що треба. І настрій теж.

Пошепки вона додала:

– Глянь, а Шахін наш розчарований. Він явно хотів мати з цього свої «дивіденди». Цікаво, на кого з нас він накинув оком? Та йому, мабуть, все одно. Право вибору він залишив би другу...

*****

– Вдягайся...

– Відвернись.

– Я хочу тебе бачити.

– Нема на що дивитись.

– Є на що.

– Шахіне, ти мене знаєш. Якщо я кажу «ні» – значить «ні»...

– А я думав, що «ні» – це «так», але пізніше...

– Не обманюйся, – мило посміхаюсь я, і в мене справді гарний настрій. – Відвернись, будь ласка. На мене чекає Анна.

– Нічого, почекає.

Шахін поводиться, як людина, що не вміє програвати. Він не хоче відпускати цю партію, цей раунд і просто тягне час, сподіваючись на нічию.

– До речі, мене звуть Андрієм, якщо ти забула.

– Не забула…Тисячі людей звуться Андріями. І Вероніками теж. –– (Ненавиджу це ім'я!). —Так що дозволь називати тебе ексклюзивним іменем – Шахін!

– А мені подобається твоє ім'я. Красиве... І ти красива, хоч і не маєш про це уявлення. — (Ми обоє мовчимо, граючись небезпечною тишею кожен по-своєму). — Вдягайся, кажу. На тебе там, здається, хтось чекає – в готелі «Україна»… А я тим часом роздивлюсь на тебе, витворе мистецтва. Бо ти ж так дорого себе ціниш, що...

– Ти хотів сказати «високо»? – швидко перебиваю я, з остраху, що ось зараз він зійде на вульгарний тон – і чари ночі зникнуть.

– Я сказав те, що сказав. У всього є ціна… Просто я її не знаю.

– І добре, що не знаєш. Такої валюти нема…

Я починаю по-справжньому нервувати. Що ж робити? Натягую ковдру до самого підборіддя, заплющую очі й налаштовуюсь на мовчазний протест. Напруження зростає: а раптом він не поступиться? Щоб дотягнутись до одягу, треба все одно піднятись з ліжка, зробити кілька кроків, схопити все жужмом і потім вже розбиратися що до чого. Який жах!

Тривожно прислухаюсь до плавної ходи часового механізму. Об одинадцятій маю бути в номері «України». О пів на дванадцяту Анну вже виселять з нашими речами на вулиці чужого міста, де ми можемо й не зустрітися. Ніколи. В її сумці – наші документи й гроші на зворотну дорогу. Ціна моєї впертості (круто замішаної на страхові й гордості) стрімко зростає. Я вже готова здатися на милість переможеного лицаря, красиво й томно вдягнутися, пославши подалі свій сором, і гордо піти. Назавжди. Але тіло нагло відмовляється мені прислужувати, ніби виконуючи якийсь інший наказ – зверху! От халепа! Ситуація – хоч плач...

*****

– …Ніколь?! Заходь, там відчинено! Та заходь, кажу…Стукаєш як на пожежу! За тобою хтось женеться? Жертва чергової любовної інтриги?.. Ні, не можна тебе відпускати саму. Нікуди!

– Так-так…Двері відчинені: заходьте, хто хоче, беріть, що хочете: нам нічого не жаль! – я із задоволенням плюхаюсь на її постіль.

– Це ти, чудо-юдо? Де була? Де нічку провела?

– Готель називається «Русь». На краю світу. За тисячу кілометрів звідси. Сусіди за стіною попались – що тобі сказати! Цілу ніч пили, співали і трясли стінами. – (Все це я вигадую на ходу, направляючись до неї у ванну).

– Тому ти не нафарбована і круги під очима?

– Просто я дуже спішила. Боялась, не встигну...

– Не встигнеш – що?

– Побачити тебе в усій твоїй красі.

– Ну, якщо вже ти тут, то потри мені спинку. І почитай уголос Дюреманта.

– Дюремант обійдеться. Де мочалка й мило? Давай сюди...

*****

– …Мені це все знайоме, – каже він. – Я вже був трохи одружений.

– Трохи – це як? Злегка?

– Трохи – це майже чотири місяці. Любив її. Ревнував! Перший курс – як дурман, нічого не пам'ятаю: одні тільки зустрічі, наш веселий студзагін, вилазки на картоплю, нічні посиденьки біля вогнища, вірші, які я клепав їй пачками, і нарешті – студентське весілля і поява на світ кучерявої дочки, схожої на маму (на мою!). Як мене не вигнали тоді з університету, не знаю. Армія, мабуть, врятувала...

– І що? – обережно запитую я.

– Та що…Одному чувачку фізіономію так розписав – рідний комвзводу не повірив, що товариш просто з ліжка впав…Очі він захотів мені роззути на мою любов: такі, мовляв, довго не чекають... Правду казав! Випили потім мирову, пом'янули мої недобиті почуття…Підтримуємо тепер стосунки (ну, по дівчатах там прошвирнутися, п'яте-десяте). Ти його бачила сьогодні…Це Віталій, якого ми спровадили з бару. Страшно уявити, що було б, аби ми подалися на ту його квартиру. (У мене в самого дівка підростає, тож був би на місці котрогось із ваших батьків – такого ременя получили б!). Ні, ну з Анною – зрозуміло. А ти…Ти сама розумієш, що ведеш себе неадекватно ситуації? Хто б там розбирався, чого ти насправді туди заявилась? Може, це стиль поведінки такий специфічний – розпалювання пристрастей…Теж мені Наташа Ростова! Розказати – не повірив би Віталій, що я дозволив тобі всю ніч мене «казками» розважати…Він взагалі жінкам не вірить і лірики не визнає. Та й правильно робить...

– Батька у мене нема, хтозна чи й був… Так що чоловікам довіряти у мене теж немає особливих причин. То що все ж таки сталося з дружиною? Ти так і не розказав...

– Банальна історія... Приїхав чоловік у відпустку (зненацька, без попередження). А у жінки вже новий роман, кар'єра на радіо (через постіль, ясна річ). Зрештою, всі вмерли... Жартую! Не роби таких круглих очей: я нікого не вбивав. Правда, дочку відсудив (таки добре мати дядька-суддю), а всі наші весільні фотки порвав. Одна завалялась, то лишив на пам'ять. Сніжана там дуже красива: справжня Мерилін Монро. Хотів порвати теж, але подумав: нащо? Це ж історія…Дитина, може, колись захоче знати правду (якщо ця правда буде їй корисна!). А взагалі, я не розумію… Здалось їй те радіо! Кіно, телебачення – це ще куди не йшло, заради цього можна й…Ну, все! Досить з тебе моїх одкровень. Піду покурю на сходах. А ти спи давай, рано ще! У мене сьогодні залік, а голова – як розбите корито. Так і не виспався за всю ніч. Причому, дарма…

– Треба було мені лишитися в «Україні», а вам з Анютою відправитись на пошуки іншого готелю...

– І Анюта твоя була б не проти? – посміхнувся Шахін.

– Не знаю. – (Так по-дурному червоніти вмію лише я. Атавізм якийсь!). – Отже, донька лишилась з тобою? – спитала я, коли він повернувся.

– Донька?.. Так, зі мною, але її зараз нема. Вона у бабусі на дачі. А я тут, з батьками. Та ще сестра з малим гостювала вчора. Тому я й не зважився забрати вас обох до себе на ніч. Хоча думка така була, коли у ще одному готелі нам відмовили. Я подумав: не ночувати ж вам на вулиці!.. Взагалі-то, я дав слово не водити додому дівчат (була тут одна неприємна історія з моїми предками!); тож зустрічаємось на їхній території.

– А мене чому запросив?

– Ну, території ж у тебе нема…Ось приїду в столицю, впаду, як сніг на голову, і куди ти дінешся? Доведеться пригріти мене (за всіма законами студентського братства), поділитися зі мною ліжко-місцем і стати вже нарешті собою (тобто справжньою собою, не придуманою, розумієш?), переступити через гордість,через те, що так принижує твою жіночу гідність…Хотів би я тоді з тобою зустрітися! Пристрасть – взагалі рідкісна річ. Була в мене одна москвичка, я й досі її пам'ятаю. А ти... Не знаю, що й казати. Тигриця, антилопа, гримуча суміш бажань і страху…Подобаєшся собі такою? Дарма…Думаєш, ти зі мною так воюєш за оту непотрібну тобі суверенність своїх територій? Ти із собою борешся, зі своєю замаскованою тінню, із дзеркальним своїм двійником…До речі, ця ваша ніжна жіноча дружба (єдність протилежностей!) – ще одне підтвердження цьому. Правда, ігри ці (в дочки-матері!) нікому не потрібні. Бо прокинешся так одного ранку – а ти сама і нікому вже не цікава, навіть собі...

– Я вже це чула. Кожен ображений чоловік чомусь вважає за потрібне лякати мене самотністю. А хіба краще, коли поруч постійно хтось є (і новизни нібито не бракує!), а ти все одно самотній? Не страшно прокидатися вранці й щоразу бачити поруч чужі обличчя?.. Анна, до речі, через це все пройшла, і що? Вона щасливіша від мене?

– У тебе так все складно! Ти боїшся ризикувати, боїшся програвати, взагалі, ти боїшся життя. Сидиш десь за шторкою і тільки визираєш на все із вікна, а життя проживає хтось інший, хто не боїться помилятися і набивати лоба.

– Он як? А по-моєму, я сиджу в чужій постелі й філософствую. Якийсь авантюризм у цьому є – не скажи...

Світає. Він несе з кухні маленьку срібну тацю з двома чашечками ароматної кави.

– Твоя перша кава-в-постіль із рук чоловіка! Цю мить треба якось відзначити, щоб запам'яталось. Може, коньячку до кави? Вип'ємо на брудершафт! Не хочеш – не треба. Ти й так мене не забудеш. Берегтимеш в пам'яті всі мої погляди, жести, слова. Бо не так все це часто й буває…

– Наївний! – хитро посміхаюсь у відповідь, і Шахін від несподіванки ледь не проливає на мене цю каву. Він стримано посміхається, дивлячись, як я, старанно прикриваючись простирадлом, відпиваю каву з рожевої чашечки.

– Хтозна, може, у мене дівоча пам'ять і я до завтра все забуду…Крім того, ця кава-в-постіль з рук чоловіка – не перша й, думаю, не остання. Але готуєш ти класно. Як ніхто! Справді. – (Його пересмикує при цьому, а мені приємно підігравати йому і вдавати із себе досвідчену куртизанку).

– А-а!..То ти просто хижачка?

– Ні. Тільки вчуся. На тигрицю…  

– В Анюти?

– А в кого ж іще!

– Це помітно було з самого початку.

– Її вплив?

– Ні. Те, що ти – не проста собі штучка... Пам'ятаєш, як ми познайомилися в їдальні видавництва? Дивлюсь: стоїть посеред залу смішне таке, розгублене, серйозне дівча з двома косичками і великою тацею. Я думав, ти так і не вирішиш, куди тобі краще примоститись.

– Зал був великий, і куди не глянь – одні чоловіки. Жодної жінки. Всі так дивилися… незрозуміло.

– Я думаю! З такими розпірками – у видавництві партійно-комсомольських газет!

– Ти один лише посміхався. Отак, як зараз. Думав: підчеплю цю наївну крихітку, поки ніяких Мерилінів поруч нема...

Він розсміявся, я теж, бризки кави впали на мою (його!) білосніжну постіль.

– Всюди чоловіки були, кажеш? Не знала, кого вибрати? Бачиш, як я вчасно врятував тебе, всадивши за свій столик...

– І вирвав з рук моїх тацю...

– Не вирвав, а звільнив тебе від неприємного обов'язку...

– …вільного вибору! – я опускаю очі, щоб не стрічатися з ним поглядом: надто небезпечна для мене ця гра.

Ми помовчали. Він сказав:

– Добре, відпочивай! У мене за планом –- вранішня пробіжка. Хочеш за мною побігати?

– За тобою? До готелю «Русь» і назад? Ні. Красно дякую. Я ще з годинку посплю…

Я справді заснула. Мені навіть сон приснився, ніби я одноокий монах. Відкрила очі, коли сонце вже витріщилось на мене із заштореного вікна.

– Як спалось? – буденно спитав він, лежачи на сусідньому дивані й прицільно мене роздивляючись...

*****

– …Як спалось тобі в готелі «Русь»? – питає Анна.

– Під ранок снився сон, ніби я монах: одноокий, худий і високий. Стою у великій такій кам'яній залі (церква якась похмура, в готичному стилі, без вікон і дверей!) і тримаю в руках старовинну книгу...

– Мабуть, це колеги твої по нещастю замурували тебе у келії, щоб не втекла. У мене виникла вдала асоціація, – кричить вона із ванни. – Ти кулька, яка зсередини хотіла би лопнути, а зовні боїться…Може, ви, пінгвіни, всі такі? Хоча, ні! Ти в нас - особливий екземпляр! Тебе треба занести в Червону книгу СРСР і берегти від браконьєрів. А то – піф-паф! – і перестанеш бути пінгвіном, і пропадеш як вид. Станеш крижиною чи кормом для ведмедів...

– Не вийде! Ведмеді живуть на північному полюсі, а пінгвіни – на південному.

– Ну, десь же вони стрічаються: в зоопарку, приміром…Добре, якщо ти така розумна, – тоді не кормом станеш, а добривом. І в наступному житті (що набагато гірше!) народишся однооким маніяком, вірніше, монархом (тобто я хотіла сказати: монахом!). Ніко, ти чула, який вдалий вийшов каламбур? Оціни!

Анна сидить у маленькій готельній ванні, як кактус в горшку: вся лахмата, у піні – і бережно тре свій артефакт, свій шедевр, свою абсолютну цінність – груди п'ятого розміру, предмет надзвичайної гордості, розумової й моральної вищості над усіма нашими дівчатами, які періодично миються з нами в гуртожитській душовій. Мене вона вже не дістає з цього приводу, знаючи, що для мого жіночого самолюбства цей факт не має жодного значення. «Як на мене, то хоч п'ятий розмір, хоч десятий, – аби людина хороша!» – віджартовуюсь я. — «Нічого ти, дитинко, не тямиш в конкуренції! Нема на тебе гідної суперниці, ось що. Тому й викаблучуєшся!». — Вона страшенно дивується моєму щирому зізнанню, що в школі я дуже комплексувала з приводу свого високого зросту і груденят, що зарано стали випирати з шкільної форми, а ще заздрила завжди чоловікам за їхню моральну вищість над нами, богинями.

«Ні, дівчинко моя, щось тут не так... Маючи таку зброю, як жіночність, не відчувати власної сили? Пробач, але сперечатись з тобою не буду: тут потрібен досвідчений психолог, а краще – психотравматолог, який би вилікував тебе від такого занудства. Втім, що не робиться – на краще... Вони ж не мамонти, щоб вбивати їх наповал і заготовляти про запас їхні свіженькі тушки! Хай живуть і радіють, що не зустрілись нам на шляху. Головне – не закохуватись! Он скільки навколо гарних дівчат! Хай і полюють на кого попало. А ми з тобою дочекаємось принца. От йому подаруночок світить! Він мені хоч «спасибі» скаже?». — «За що?». — «За збереження рідкісного виду!».

– Слухай, а Шахін, виявляється, нормальний мужик! Слова свого дотримав. Хоч і продинамили ми його в котрий раз… Ну, нічого, якось переживе. Відпочивати корисно. Зрідка! Але ж як тебе свердлили поглядами ті місцеві стерви – це щось із чимось!

– Де? – питаю неуважно.

– Як де? В «Офелії». Вчора! – (Вчора? Мені здалось, що минула вже вічність!). – Я думала: вони нас прикінчать…Шахін так тоді вихвалявся: «Якщо ви зі мною – вас не зачеплять!». Через цього ловеласа ми й кінці безславно б віддали! Може, він навмисне нас туди привів, щоб насолити комусь із них? – (Я й справді згадала одне обличчя – викапана Мерилін Монро!). – Хлопці наші там на якомусь особливому рахунку, – каже Анна. – А ми їм так круто – від воріт поворот!.. А може, це кафе-шантан – їхній штатний гарем, а Шахін з Віталієм – гіганти великого сексу? Чуєш, Офеліє?

– Мені байдуже...

– Так, я забула. З тобою ж ми ці теми не обговорюємо. Бо ти в таких справах - профан!

– Він попереджав мене, до речі, щоб я без нього нікуди не відходила – навіть до вбиральні. Він справді супроводжував мене туди й чекав під дверима. А потім увесь час тримав за руку. Я думала, жартує… А щодо деяких злих поглядів...

– Дурепа ти, Ніко! І в цьому весь твій шарм. Скажи ще, ніби не помітила, як він на тебе дивився...

– Хто?

– Кінь в манто! Про що ти там думаєш? Шахін, звичайно!

– А-а, Шахін? Не придумуй, Аню! Він на всіх так дивиться.

– Ну, не скажи!

– Ти сама так казала...

– Цілувались, мабуть, вчора – без тітчиного нагляду?

– Перестань!

– А ти вже й червонієш, Міс не від світу цього? Я все бачу, – кричить вона через стінку. – Від мене не сховаєшся. Признавайся: він тобі сподобався?

– З якого дива?

– А в тебе на лобі написано. Крім того, він нагадує мені твого Алека Болдуїна. Тільки дрібніший. І не такий загадковий… Ех, треба було тобі звабити його остаточно. Добити, вбити наповал, відправити в глибокий нокдаун! А потім все життя замолювати цей гріх, відгодовуючи домашніми пиріжками… Хоча – ні! Це не твій принц. Твій – він повинен леліяти тебе, на руках носити, каву в ліжко подавати. А цього мисливця за жінками довелось би все життя відтягувати від молодих красивих дівчат, типу тих Офелій... Ні, такий розклад нам, дорогенька, не потрібен. Покликання пінгвінів – бути щасливими! Нічого, знайдемо тобі якогось позитивного героя – прекрасного Аполлона з волохатими грудьми… Хоча, ні, Нарцисів нам не треба – надто багато буде вас на одній клумбі, не поміститесь! Краще багатого якогось філософа. Такого ж замріяного, як ти... Щоб не померти від нудьги, будете бавити дітей. А я наймусь до вас нянькою. Гувернанткою, так би мовити, з вищою спеціальною освітою.

– Освіту ще одержати треба...

– Одержимо! Куди вона від нас дінеться? Наздоженемо екстерном…

– Отримаємо, відчуваю: і від декана — за пропуски, і від того викладача, якого обманули...

– Ой, за що б ти переживала! Викрутимось! Хіба це вперше? Врешті-решт, у нас в запасі лишається твій забезпечений чоловік-пінгвін і четверо пінгвіненят, яких я вчитиму розуму...

– Заодно – курити, тирити в магазинах булочки і зваблювати всіх підряд...

– Якщо в цих питаннях вони будуть такими ж двієчниками, як ти, то я не стану їх менше любити. Великодушно прощаю їм наперед занудство, отримане в спадок від мами… То як, почитаєш мені вголос Дюреманта?

– Аню! Якого Дюреманта? Нам їхати пора. Потяг уже відчалює: ту-ту!..

– Пора! А не хочеться…

*****

… Гріх – це тектонічне зрушення в твоїй підсвідомості, глибокий шрам на тілі планети, землетрус, всесвітній потоп – й інша картина світу! Я почуваюсь неіснуючою жорстокою і ніжною богинею з комплексом покинутої дитини (батьків у неї вкрали, чи то вони просто пішли на вечірку – кожен на свою?). Шахін намагається бути джентльменом і вперто шукає розгадку таємниці, але не наближається до неї ні на крок («холодно, холодно, холодно!»). Йому набридають правила цієї ненормальної (як на його думку!) війни світів, і він намагається просто зламати цю гру. Адже попереду в нього чимало таких загадок – набагато цікавіших, вродливіших і простіших. Не можна зациклюватись на одній.

Жіноча гордість... Яке дивне й забуте відчуття! Прихисток того, хто стереже цей хиткий баланс між «інь» і «янь», утративши від таємниць буття всі ключі... Світ, де вільні радикали шукають і залишають одне одного, вступаючи в нові хімічні реакції, – це радіоактивна суміш, що готує свій вибух. І в цьому нема любові. Нема любові. Нема любові...

Ти зупинила б мене, Анно: «Тільки не виламуйся і розкажи мені все як є, без тих безглуздих слів, від яких мене нудить (типу: вічність, доля, божественно, нестерпно, грішно). Скажи просто: т

проза